top
 
 
 

Соціальні мережі


Календар новин

< червня 2010 >
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
  1 2 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30        

Лічильники

ДУХОВНИЙ ШЛЯХ М.І. ПИРОГОВА
Четвер, 03 червня 2010, 15:34

Архієпископ Вінницький і Могилів-Подільський Симеон (Шостацький)

pictureБезумовно, одним з найяскравіших представників світової медичної науки був і залишається знаменитий хірург, москвич за народженням, і одночасно наш земляк, котрий прожив останні 20 років свого життя в невеликому маєтку Вишня під Вінницею - Микола Іванович Пирогов. Перерахуванню його заслуг перед медициною присвячено безліч книг, наукових праць і статей. Можна лише відзначити, що загальний наркоз, гіпсову пов'язку й оперування на місці (не заподіюючи пацієнтові нестерпного болю від шоку) уперше ввів саме Пирогов. Педагогічний талант Миколи Івановича і його діяльність на цьому поприщі також заслуговує окремої уваги й серйозного вивчення. Зазначимо лише, що Пирогова характеризують, як «першого вітчизняного педагога, котрий прямо стверджував у своїй творчості ідею необхідності виховання, насамперед, людини»  .

Однак темою нашого дослідження є духовна сторона особистості М.І. Пирогова, його відношення до віри й до Бога. В одній із сучасних статей про видатного хірурга дослідник І. Захаров відзначає, що його «біографи…зазвичай не повідомляли, що він був глибоко віруючою людиною. З життя вченого викреслювалися цілі періоди глибоких духовних пошуків. По достоїнству оцінив їх лише православний філософ С.Л.Франк, перечитавши в паризькій еміграції його роботи й визнавши, що Пирогов — “рідкісний, чи не єдиний у Росії тип мислителя, який однаковою мірою натхнений і пафосом наукового пізнання, і пафосом релігійної думки”  . Немає сумніву, що свої висновки Семен Людвігович зробив, прочитавши знаменитий твір Пирогова ««Питання життя. Щоденник старого лікаря…», яке Микола Іванович написав у період свого проживання у Вишні з 1879 по 1881 рік. Ця автобіографічна й філософська праця є зосередженням духовної спадщини М.І. Пирогова, тому що в ній послідовно описані метаморфози його релігійних переконань. «Мої релігійні переконання не залишалися протягом мого життя тими самими, – відзначено в «Питаннях життя…»... – Я зробився, але не раптом…і не без боротьби, віруючим»  .

« Життя-Матінка привела, нарешті, до тихого пристановища»  - підводить Пирогов підсумок свого шляху до Бога. А шлях цей розпочинався в дитинстві, освяченому вірою батьків і вихователів майбутнього хірурга. Хлопчик ріс у релігійній московській родині, яка проживала в будинку біля церкви. Св. Трійці в Сиром’ятниках. Людиною, якій Пирогов багато в чому зобов'язаний своїм дитячим духовним вихованням була його нянька Катерина Михайлівна, котра м'яко й ненав'язливо говорила з ним про Бога: “Я не чув від неї ніколи жодного сварки; завжди любовно й ласкаво зупиняла впертість і пустощі; мораль її була найпростіша й завжди зворушлива, тому що виходила з люблячої душі. «Бог не велить так робити, не роби цього, грішно!» — і нічого більше»  .

Знаком з вище вважали Микола і його близькі успішну здачу ним іспитів на медичний факультет університету всього в 14 років, тим більше час був важкий – батько розорився, і не було чим платити за навчання в пансіоні. Батьки навіть не мріяли про таке щастя, згадував пізніше Микола Іванович: “Батько повіз мене з університету прямо до Іверської і відслужив молебень із колінопреклонінням. Пам'ятаю чітко слова його, коли ми виходили з каплиці. “ Чи це не видиме Боже благословення, Микола, що ти вже вступаєш в університет? Хто міг на це сподіватися?“»

Навчання в московському університеті незабаром виявило поверховість духовного виховання юного Пирогова, котрий невдовзі піддався впливу своїх старших колег-студентів і перейняв їхні матеріалістичні погляди, не приходячи, однак до заперечення Бога й тим більше до богохульства. «Мій тодішній світогляд…сильно схилявся до матеріалізму, – писав М.І. Пирогов про той час й про свій вступ у ряди «ні в що не віруючих»  . Згадуючи про цей період свого життя вже в літньому віці, Пирогов зі зніяковілістю зауважує, що «все-таки й тоді він продовжував дотримуватись постів і регулярно ходити як до заутрені, так і на всеношні. Позначалося засвоєне в дитинстві благочестя, вплив богомольних батьків»  .

По закінченні Московського університету Пирогова відправили в Дерпт (Тарту) для написання докторської дисертації. Під час підготовки в Дерптському професорському інституті ( 1828-1833), і в роки професорської діяльності в ньому ( 1836-1841) у духовному житті Пирогова тривав період сумнівів і невір'я. Поступовий відступ від позицій атеїзму почався в М.І. Пирогова після переводу з Дерпту до Санкт-Петербургу (1841), де він став професором ІМХА. Тут протягом декількох років розвивалася й міцніла «потреба вірувати», як писав М.І. Пирогов після важкої хвороби, що приключилася з ним у лютому-березні 1842 р. «Під час цієї хвороби мені в перший раз у житті прийшла думка про сподівання на Промисел, – згадував М.І. Пирогов про події тих днів. – Щось раптом, під час нічних безсонь, начебто осяяло свідомість, і це слово – «сподівання» – безупинно вертілося на язиці»  . «Для лікаря, який шукає віри, найважчим є увірувати в безсмертя й загробне життя, – відзначав Пирогов, маючи на увазі, звичайно ж, власний досвід. – Це тому, по-перше, що головним об'єктом лікарської науки й всіх занять лікаря є тіло, яке так швидко приходить до руйнування; по-друге, лікар щодня переконується наочно, що всі психічні здатності перебувають не тільки у зв'язку з тілом, але й у повній від нього залежності…» ...

При всіх сумнівах, які продовжували терзати серце Пирогова в цей час, Промисел Божий, про який він все частіше міркував, уже готував його до того, щоб вимовити наступні слова: «Що таке розум з його роз'їдаючим аналізом і сумнівом? Хіба він заспокоював, подавав надію, утішав і оселяв мир і сподівання в душі? А от досконалий ідеал віри – він проникнув всю душу, не залишивши в ній місця для сумнівів, аналізів і, разом оволодівши нею, вселяє блаженство й захоплення»  . Однак, щоб прийти до такого морального перевороту, Пирогову довелося пережити ряд трагічних подій і потрясінь. Серед них, насамперед, раптова смерть першої дружини в 1846 р., коли він залишився один із двома малолітніми дітьми на руках. Незабаром до неї приєдналися численні службові неприємності, у зв'язку з якими він був близький до залишення професорської діяльності в ІМХА. Напевно тоді в Миколи Івановича з'явилася гостра потреба в Богові, Якого він почав відкривати на сторінках Євангелія: «Після того, як я переконався, що не можу бути ні атеїстом, ні деїстом, я шукав заспокоєння й миру душі, і, звичайно, пережитий вже мною чисто зовнішній вплив таїнств церковних богослужінь і обрядів не міг заспокоїти схвильовану душу... Мені потрібен був відсторонений, недосяжний високий ідеал віри. І, взявшись за Євангеліє..., а мені було вже 38 років від роду, я знайшов для себе цей ідеал»

У Євангелії Пирогов знайшов віддзеркалення своїх високих моральних ідеалів, яким служив протягом життя.  Наприклад, як пише один із сучасних дослідників, «хірургічний катехізис тих років тримався на трьох постулатах: «М'яке ріж, тверде розпилюй, те, що тече, перев'язуй». Були й негласні правила — на лементи пацієнтів не звертай уваги, смертельні випадки приховуй…Уміння зберігати холоднокровність у той момент, коли людина корчиться під твоїм ножем, було обов'язковим для професійного хірурга XIX століття. У Пирогова так не виходило: чим більше він засвоював медичних секретів, тим відчутніше ставився до чужого болю»  . У християнстві є такий вираз: «серце милуюче» - саме таке милуюче серце, мав М.І. Пирогов. «І що таке серце милуюче? запитує християнський подвижник преподобний Ісаак Сірін - і відповідає: «Горіння серця в людини про все творіння, про людей, про птахів, про тварин…При спогаді про них і при погляді на них очі в людини виливають сльози від великої й сильної жалості, охоплюючої серце. І від великого терпіння применшується серце його, і не може воно винести або чути, або бачити якоїсь шкоди або суму, який терпить творіння»  . Спонукуваний таким почуттям, Пирогов випробовує на собі дію ефіру, й у той час, як в Америці ще йдуть суперечки, кому належить відкриття наркозу, російський хірург уже розроблює заспокійливу маску й уводить її у використання - навіть у польових умовах.

«Здатність до співчуття допомогла зробити й інше відкриття – пише у своїй статті дослідник А. Кульба, -  Пирогов довго шукав спосіб для лікування переломів. Під час Кавказької війни він намагався зрощувати кості поранених, стягуючи їх крохмальними пов'язками. Він майже не відходив від прооперованих і подолав сотні кілометрів пішки, супроводжуючи госпітальні вози й стежачи за станом своїх пацієнтів. Постійна зосередженість на цій проблемі дала результат пізніше. У Москві знайомий скульптор привів Пирогова в майстерню, щоб показати свої роботи. Лікар раптом прийшов у невимовний захват…від гіпсових форм, які скульптори використовують на проміжному етапі — у них заливають майбутнє погруддя. Так гіпс із мансард художників потрапив у лікарні й почав використовуватися при лікуванні переломів»  .

Можна багато ще говорити про євангельські принципи любові й милосердя, якими керувався і які втілював у життя хірург Пирогов. Це й організація Хрестовоздвиженської громади сестер милосердя, і встановлення ощадного принципу хірургії, відповідно до якого потрібно було намагатися по можливості обходитися без ампутацій, щоб годувальники не верталися з війни інвалідами. Це й введення дезінфекції, і навіть елементарна турбота про одяг, постелі й годівлю поранених, про яку Пирогов так піклувався, що один з бездарних полководців навіть скаржився: мовляв, Пирогов думає, що він тут головнокомандуючий.

Насправді Пирогов протягом свого життя послідовно втілював ідею, засвоєну ним з Євангелія про те, що щастя, як неодноразово писав він, може дати тільки повна реалізація себе, а вона можлива тільки на шляху самовідданої допомоги ближнім. Саме тому, уже відійшовши від справ і живучи у своєму маєтку Вишня, Пирогов до кінця життя хоча б один день у тиждень приймав безкоштовно хворих вдома. Він просто не міг інакше...

Підбиваючи підсумок сказаному, можна відзначити, що в духовному становленні М.І. Пирогова значну роль зіграли кілька основних факторів. По-перше, це молитви батьків і виховання, отримане ним у дитячі роки, що стало основою, на якій виростали добрі властивості його душі. По-друге, це страждання, через які Пирогова провів Промисел Божий і без яких він, напевно, не зміг би знайти таку глибоку віру. І по-третє, це Євангеліє, яке для багатьох, у тому числі і для Пирогова, стало путівником до Христа. І в цьому сенсі, приклад Пирогова може бути досить повчальним і для звичайних людей, а особливо для тих, хто обрав для себе його шлях служіння медицині, а через неї – людям. Тим більше, що духовний досвід Пирогова описаний ним самим на сторінках доступної сьогодні книги «Питання життя. Щоденник старого лікаря», про яку так прекрасно сказав Семен Людвігович Франк: “Можна тільки пошкодувати, як мало російське суспільство й колись, і особливо тепер, звертало увагу на цю чудову філософську й релігійну сповідь одного із самих великих і видатних російських умів другої половини XIX століття»  .

І напевно найголовнішим результатом духовних пошуків М.І. Пирогова, можуть бути його останні в цьому житті слова. Розповідають, що він «попросив винести себе на веранду, дивився на улюблену свою липову алею й чомусь уголос почав читати Пушкіна:

Дар напрасный, дар случайный.
Жизнь, зачем ты мне дана?

Він раптом приосанився, уперто посміхнувся, а потім ясно й твердо вимовив: — Ні! Життя, ти з метою мені дано! Це його останні слова. Було 20 година 25 хвилин 23 листопада 1881 року».