Батьки і діти: сприйняття болю у вимірі євангельського вчення

«...Лікарів і лікарства сотворив Господь.

Не можна заперечувати лікування».

Преп. Нікон Оптинський

Сучасність відкриває для нас чимало перспектив і водночас провокує безліч запитань, на які людина покликана дати відповідь. Гостро постають проблеми поширення різноманітних хворіб і актуальним є у їх лікуванні поєднання професійного медичного підходу до лікування та християнської моралі. Глобалістичні тенденції споживацтва втрачають розуміння особистості, душі людини, і загалом, життя як дарунку Бога. Людина зводиться до певного тілесного об'єкту, а її життя – комерціалізується. Такий підхід унеможливлює заглянути у глибину духовного світу людини. Ми все частіше зустрічаємося з хворобливістю наших дітей, різноманітними вадами здоров'я, а це, відповідно, зумовлює до певних духовних роздумів.

Преподобний Макарій Великий в своїх «Духовних бесідах» повчає: «Хто сотворив душу, Той сотворив й тіло, і Хто зцілює безсмертну душу, Той може зцілити й тіло від тимчасових страждань і болів». Звернення людини до Бога, відкриває можливість довіри до Нього. Божественна воля стає для людини формулою життя. Апостол Павло у своєму Посланні до Корінфлян говорить: «Моя сила виявляється в немочі!» (2 Кор. 12:9).

Кожна дитина приходить в цей світ через любов чоловіка і дружини. Батьківство є основою зростання дитини як фізично, так й духовно. Оскільки, сім’я - єдиний організм, тому хвороба одного торкається усіх родичів. Апостол Павло повчає: «Якщо страждає один член, з ним страждають усі члени» (1 Кор. 12:26).  Хвороба дитини приносить в сімейну атмосферу неспокій, страх, стрес, непорозуміння.  Тому вважаю, що у лікуванні хвороби дитини важливо не лишень обрати правильну медичну тактику, але проводити комплекну духовну роботу з усією сім’єю.

Між батьками та дітьми є особливий взаємний духовний зв’язок. Недаремно після заповідей любові і вірності до Бога, йде заповідь про шанування батьків. Святитель Феофан Затворник повчає: «Є неосяжний для нас зв’язок душ батьків з душею дитини». Цей зв’язок відкриває для нас атмосферу любові, до якої покликана християнська сім’я. Сучасні генетичні дослідження, педагогічні теорії сімейного виховання підтверджують нам цей своєрідний таємний духовний з’язок між батьками і дітьми.  В духовній сфері ця єдність відкривається в певному сопричасті, в «естафеті духовного життя», по якій добре і зле наслідується через покоління. Батьки своїм життям передають дітям розуміння Божественного буття, але звичайно, при умові, якщо вони самі цим живуть. Гріховне життя батьків здатне наповнювати схильністю до гріховності своїх дітей. Вкрай важливим у лікуванні дитячих хворіб звернути увагу на цю єдність співжиття батьків і дітей. Доктор медичних наук, протоієрей Сергій Філомонов акцентує: «Якщо мама і тато відчувають, що вони перебувають в панічному стані, то потрібно зупинитися. Підійти до ікони. Зібратися духом. Помолитися. Потім тихо, спокійно продовжувати свої справи. Тому, що  ця метушня не принесе нічого, окрім розладів у дитини. Навіть з точки зору елементарної психофізіології...спокійна дитина, дійсно, завжди перебуває  в якомусь збалансованому стані, внутрішньої середини, і ось ця внутрішня рівновага по-іншому запускає всі фізіологічні процеси. Вони просто протікають зовсім інакше, вони досягають мети». Збалансованість емоційного стану батьків беспосередньо через духовний зв’язок впливають на дитину. Духовна атмосфера сім’ї безпосередньо впливає на життя дитини. Якщо в сімейному побуті присутня  гріховна схильність, цей гріх відбивається безпосередньо на дитині. І не тому, що «Бог карає» (як часто ми трактуємо хворобу), а з причини, що ми батьки «ламаємо» ідеальну духовну систему. Гріховність – це не просто явище, а інструмент, яким людина здатна вибудовувати своє існування в світі. А через духовний зв’язок дитини і батьків, часто гріховність батьків руйнує дитячий світ.  Протоієрей Петро Семащук у інтерв’ю розміщеному на сайті «Православне життя» розповідає: «Діти хворіють за гріхи батьків, але не в такому сенсі, що вони напряму відповідають за ті чи інші дії батьків. Але також, як фізичне тіло несе в собі ту чи іншу спадковість, так й душі передається якість схильності. Це якісь нерозкаяні гріхи, безбожжя, небажання ходити в храм. Все накладається на покоління, і через хворобу дітей Господь стукає в серце батьків...хвороба дітей надзвичайно торкає серця і душі батьків, хворіли б вони самі, вони, можливо, ніколи не звернулись до Бога, не задумались над духовними питанями, а через дітей приходять до Господа». Схильність батьків до гріховного життя, породжують хворобливість своїх дітей. Нездоровий спосіб життя батьків несе в собі загрозу захворювання дітей. Повернення людини до Бога, звичайно не дає моментального зцілення, хоч і не виключає його, як чудо. Людське примирення з Отцем Небесним відкриває для людини можливості сприйняття хвороби як моменту вдосконалення свого життя в Бозі. Митрополит Антоній Сурожський говорить: «Коли нам зустрічається страждання або якесь зло, недостатньо звернутися до Бога із звинуваченням або із скаргою. Ми повинні усвідомлювати, що ситуація визначається людським злом стільки ж, скільки ж й іншими факторами. Існує колективна відповідальність за конкретне страждання, яку ми повинні прийняти й нести разом». Усвідомлюючи духовну спільність між батьки і дітьми, батькам варто знайти корінь своєї гріховності, викорінити гріх із свого життя. В такому випадку духовного зцілення потребує уся сім’я. В момент духовного пробудження міняється світосприйняття, і хвороба перетворює наше життя в момент зустрічі з Христом.

В Євангелії від Іоана знаходимо розповідь про зустріч Христа і апостолів з людиною, яка від народження була сліпою. І апостоли логічно запитують в Ісуса про походження хвороби, прямо пов’язуючи її з гріхами цього чоловіка або його батьків. У відповідь Христос, стверджує: «Ні він не згрішив, ні його батьки, але щоб виявилися на ньому Божі діла» (Ін. 9:3). А, отже, висновок, що хвороба є не лише наслідком гріху, але може слугувати «інструментом» Божественної волі стосовно людини. Хвороба здатна змінювати людину. Що відбувається, коли євангельський сліпий зустрічає Христа? Він змінює своє сприйняття світу, він прозріває. Та слід зауважити, що умовою прозріння був послух: прийняття волі Божої стосовно себе. Господь не одразу його зцілив, а зробивши грязиво, наклав йому його на очі і велів піти умитися в Силоамській купелі. Що це? Очевидно, що ніщо інше, як шлях зміни людини, шлях увірування і довіри. Шлях, який передбачає всеціло надіятись на Господа. «Він пішов, умився і прийшов зрячим» (Ін. 9:7). Ось, який підхід до хвороби відкриває нам Євангеліє: метод віри і довіряння свого життя Отцю Небесному.

Важливим моментом в цьому є те, що такий підхід можуть сформувати лише віруючі батьки. Життєвий досвід батьки передають своїм дітям. Діти сприймають, впитують кожен порух батьківського серця в своє світосприйняття, формуючи власний досвід. Батьківським прикладом формуються майбутні покоління. «Якщо людина не може налагодити відносини із своїм батьком, їй надзвичайно важко налагодити відносини з Богом, прийняти Його батьківство». А тому, від батька залежить формування ставлення дитини до Бога, у дітей вибудовується модель відносин «я-і-Бог». Для дитини є вкрай важливим фатором формування особистості приклад батьківської любові між собою. Любов здатна міняти іншого, інший в очах любові виступає цінністю для нас, як особистість з усіма її проявами.

В такому ракурсі, хвороба сприймається християнином, не як покарання за певні прогрішності, а як можливість діючої зміни людини на зустріч з Живим Христом. Зустріч з Богом унеможливлює відчай, а навпаки, відкриває перед людиною нові горизонти надії, довіри і любові. Людське серце здатне вмістити ввесь світ, а Христос стає єдиним вірним Другом, Який ніколи не залишить і не зрадить. Який стає найбільшою цінністю людини. А тому, митрополит Антоній Сурожський закликає нас дорослих до усвідомлення того, що «коли страждає дитина, ми актом віри повинні прийняти її здатність вирости в більш тісний зв’язок з Богом, тому що вона – жива душа, і ми повинні бути впевненні, що те, що з нею відбувається, недаремно». Перед нами постає питання нашої віри: всеціло довіритись Христу чи слідувати проти, звинувачуючи Бога, себе й інших.

Ми покликані розкрити для себе те, що «ми маємо справу не лише з хворою дитиною, але й з тими, хто під час горя оточує її. Замість того, щоб зануритись в смуток, віддатися його всепоглинаючій і руйнівній владі, вони вірою повинні пізнати те, що приймають участь в таїнстві, в ситуації, де закінчується людська сила і владно вступає Сила Божественна, вибудовуючи Царство, в якому кожна дитина (а всі ми – чиїсь діти) приймає участь так чи інакше в тайні Господа Ісуса Христа, який народився в тимчасовий світ, щоб померти і через Свою смерть відкрити нам незламне життя вічне». Кожен з нас покликаний до життя з Христом, і лише зустрівшись з Ним, ми здатні прийняти Його дружбу або відкинути. Все залишається «в руках» людини.

+ ФІЛАРЕТ,

митрополит Львівський і Галицький,

Голова Синодального відділу УПЦ з питань охорони здоров’я

і пастирської опіки медичних закладів