Легалізація трансплантації. Як Церква ставиться до її узаконення?

Не можна не звернути увагу, що навіть такі видатні відкритя, як винахід, наприклад, рентгенівського випромінювання, або відкриття мікробіології і бактеріології, і навіть формування "ери антибіотиків", не супроводжувалися створенням і прийняттям нових законодавчих актів. Це свідчить про те, що вихід трансплантації на рівень "фізичного" керування смертю людини є не вузькоспеціальним, приватним медичним питанням, але серйозною соціокультурною проблемою.

Наше суспільство, зокрема Церква, протягом останніх років спостерігало за дебатами навколо закону про трансплантологію. Цьогоріч Закон було прийнято!

Але навіть в рамках прийнятого Закону залишається багато питань морального порядку до якого ще не готове суспільство і в якихось побоюваннях Церква підтримає народну позицію. Одним з головних питань є констатація смерті для людини, яка може стати потенційним донором і яка дала згоду на донорство своїх органів після смерті.

Протягом 20 років питання про тотожність понять "біологічна смерть" і "смерть мозку" не стояло. Це чітко зафіксовано в Великій Медичній Енциклопедії: "Поняття "смерть мозку" не ідентичне поняттю "біологічна смерть", хоча наступ біологічної смерті в цих випадках неминучий" . В 80-ті роки під впливом цілей і завдань трансплантології починається процес зближення цих понять.

Охорона здоров'я говорить про те, що у 80-х роках "концепція смерті мозку як біологічної смерті індивідуума стосовно до завдань трансплантації була законодавчо закріплена в багатьох країнах". Цілком закономірно, що в суспільстві виникає конкретна оцінка подібного і досить умовного ототожнення, як "виключно прагматичної констатації кінця життя".

Якщо суспільство приймає "прагматичну смерть мозку", то немає підстав не дотримуватися аналогічної логіки і при вирішенні питання про штучне підтримання померлого та його життєвих функцій до тих пір, поки його органи не стануть потрібні, і лише після "забору" або "вилучення" (знову ж штучно) забезпечити смерть, тепер вже біологічну.

"Прагматичний" результат трансплантації значною мірою сприяє формуванню у медицини нової функції - смертєзабезпечення. А це, в свою чергу, рівнозначне принциповій переоцінці ставлення суспільства до медицини і охорони здоров'я, пацієнта до лікаря, переосмислення традиційної соціальної довіри до етичної бездоганності лікування.

Сучасна трансплантологія (теорія і практика пересадки органів і тканин) дозволяє надати дієву допомогу багатьом хворим, які раніше були б приречені на неминучу смерть або тяжку інвалідність. Разом з тим розвиток даної галузі медицини, збільшуючи потребу в необхідних органах, породжує певні моральні проблеми і може становити небезпеку для суспільства.

Легалізація трансплантології через прийняття Закону і розширення практики трансплантології не знімає в означеному питанні "гостроти" і супроводжується посиленням етико-правової напруженості навколо цього виду медичної діяльності. Серед численних морально-етичних питань, які супроводжують буквально кожну трансплантологічну операцію, можна виділити наступні: чи можна говорити про збереження права людини на своє тіло після смерті? який морально-етичний статус померлої людини? чи можливе науково обумовлене донорство? чи морально продовження життя одних людей за рахунок інших? чи володіє смерть етичним змістом?

Сьогодні ми з подивом можемо констатувати дивний радянський висновок, який було закріплений Постановою Раднаркому, який діяв з 1937 року аж до 1992 року "Про порядок проведення медичних операцій", згідно з яким громадяни після смерті ставали як би власністю держави і практично автоматично обслуговували інтереси науки і суспільства". Ще в 1980 році історики медицини констатували: "Широке застосування в клінічній практиці кадаверних (трупних) тканин і органів становить незаперечний пріоритет радянської медицини». Цей "пріоритет" ґрунтувався на запереченні права людини керувати своїм тілом після смерті, що є природним наслідком натуралістично-прагматичного розуміння людини.

Відповідно до цієї позиції, зі смертю людини втрачають силу і всі його права, так як він перестає бути суб'єктом волі, права і вимог (тим більше, якщо він, в силу певних історичних умов, не отримав можливість стати суб'єктом права і за життя). З руйнуванням СРСР в сфері медицини законодавство в Україні було приведено у відповідність з принципами захисту прав і гідності людини, розроблених Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВОЗ).

Основна позиція ВОЗ з питання про право людини на своє тіло після смерті зводиться до визнання цього права за аналогією права людини керувати своєю власністю після смерті. Базуючись на рекомендаціях ВОЗ, Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів" вводить презумпцію незгоди, згідно з якою забір і використання органів з трупа здійснюється, якщо померлий за життя дав свою згоду вилучити орган чи будь-який матеріал для проведення трансплантації.

Відсутність вираженої відмови трактується як згода, тобто кожна людина практично автоматично могла би перетворитися на донора після смерті, якщо б вона не висловила свого негативного ставлення до цього, в такому випадку така людина повертає себе в період радянської практики розпоряджатися своїм тілом без згоди, що також викликає збентеження морального і релігійного характеру. Водночас фахівці вважають, що принцип "презумпції згоди" є більш ефективним, тобто більше відповідає цілям та інтересам клінічної трансплантації.

Важливим питанням є процес отримання згоди на вилучення органів лишається в моральній площині Все ж трансплантологи вважають, що "процес отримання згоди на вилучення органів, як і раніше, є в нашій країні основним чинником, стримуючим розвиток (розширення) донорства" . Пряме звернення лікарів до пацієнта, або його родичів у силу культурно-історичних особливостей, християнською культурою і релігійністю наших людей, як правило, відповідного руху не викликає, одні називають це "недостатньою цивілізованістю", а інші - "моральною чуйністю".

У сучасній медицині продовжується процес розширення показань до різних видів пересадок, що є одним з об'єктивних підстав того, що однією із стійких особливостей сучасного суспільства стає "дефіцит донорських органів". Стан "дефіциту донорських органів" - це хронічна невідповідність між їх "попитом" і "пропозицією".

У будь-який момент десятки тисяч людей очікують донорський орган. Це змушує фахівців-трансплантологів шукати, визначати і прокладати "шлях" до стабільних джерел донорського матеріалу. Один із шляхів призводить до необхідності визначення моменту смерті, (ми вже про це говорили в коментарі про евтаназію) що значно розширить, з точки зору фахівців, можливості одержання органів для трансплантації. Ще одним шляхом стає "рання констатація смерті мозку" і виявлення потенційних донорів". Ці два шляхи визначають рух у напрямку до прагматичного відношення до смерті людини. Воно пов'язане з можливістю, наприклад таких наслідків, як затвердження прагматично-споживчого ставлення до людини, тіла або частини тіла, які стають об'єктом комерційних угод.

З тенденціями комерціалізації трансплантації пов'язані заборона на купівлю-продаж органів або тканин людини, зафіксовано у Законі України «Про трансплантацію….», що лише свідчить про реальність цих процесів. Характерно, що самі трнсплантологи на підставі нескладних розрахунків приходять до висновку: "Придбання і використання живих нирок і рогівки виявляється значно прибутковішим, ніж промислове підприємництво". Формою протистояння комерціалізації трансплантації є заборона на трансплантацію донорських органів від живих неспоріднених індивідуумів в Законі "Про трансплантацію….".

Трансплантація органів від живих донорів не менш проблематична в етичному плані, ніж перетворення померлої людини в донора. Чи морально продовжувати життя на якийсь час ціною погіршення здоров'я, свідомої травматизації і скорочення життя здорового донора? Гуманна мета продовження і порятунку життя реципієнта втрачає статус гуманності, коли засобом її досягнення стає нанесення шкоди життю та здоров'ю донора.

Пересадка органів від живого донора може ґрунтуватися лише на добровільній самопожертві заради порятунку життя іншої людини. В цьому випадку згода на експлантацію (вилучення органа) стає проявом любові і співчуття. Однак потенційний донор повинен бути повністю проінформований про можливі наслідки експлантації органу для його здоров'я. За жодних умов не може бути морально виправдана така трансплантація, яка здатна спричинити за собою загрозу для ідентичності реципієнта, торкаючись його унікальності як особистості і як представника роду. Про ці умови особливо важливо пам'ятати при вирішенні питань, пов'язаних з пересадкою органів і тканин тваринного походження.

Не менш драматичними є ситуації дефіциту донорських органів. Важливим питанням є рішення фахівців щодо проблеми вибору між одержувачами донорських органів, фахівцями в галузі трансплантології повинні прийматися деякі правила, це: "Пріоритет розподілу донорських органів не повинен визначатися виявленням переваги окремих груп і спеціальним фінансуванням". І безсумнівно: "Донорські органи повинні пересаджувати найбільш оптимальному пацієнту виключно за медичними (імунологічними) показниками". Певною гарантією справедливості при розподілі донорських органів є включення реципієнтів в трансплантологічну програму, яка формується на базі державного реєстру.

У Православному Символі Віри стверджується віра у воскресіння мертвих. Питання - чи включає "оживлення кісток" відтворення цілісності тіла, яке стало жертвою трансплантологічної практики, є виключно предметом віри. І при цьому головне, що яку б наукову форму не брав атеїзм, він так само приречений лише на віру, правда атеїстичну, неможливість воскресіння мертвих, так як ніякі наукові докази цієї неможливості атеїзм не має і мати не може.

Шлях протиставлення однієї віри - інший - безперспективний для прихильників та ідеологів "науково обґрунтованого донорства". Реальні ж можливості обґрунтування донорства укладені не в науці, а в самій релігії. Відомо, що всі світові релігії зберігають шанобливе ставлення до тіла покійного. На жаль, розуміння смерті в натуралістично-матеріалістичному світогляді породжує досить типове до неї ставлення. Воно проявляється, наприклад, в наступній рекомендації лікарів і сестер, які знаходяться в стані емоційного роздвоєння" у своєму сприйнятті людини з діагнозом смерті мозку як певної особистості: "У таких випадках треба чітко усвідомлювати: при смерті мозку пацієнт перестає бути людською індивідуальністю".

Християнська позиція, яку висловлюють багато богословів виходить з того, що фізична смерть - не стільки перехід в нове життя, скільки "останній момент дійсного життя". Розуміння смерті як нехай останньої, але "стадії життя", як "особистісно значущої події", ставлення до якої - це область людинолюбства, область власне моральних відносин між померлою людиною і людиною живою, зокрема, між померлим хворим і лікарем як суб'єктом моральних відносин.

У християнстві мертве тіло залишається простором особистості. Повага до померлого безпосередньо пов'язане з повагою до живого. Втрата поваги до померлого, зокрема, нанесення ушкоджень тіла, тягне за собою зрештою втрату поваги до живого. Прагматичне використання трупів в медицині тягне за собою посилення споживчого ставлення до людини, як це було прийнято в Радянському союзі. Це також може проявляється в стійкій і, на жаль, неминучою тенденції комерціалізації медицини.

Закон України "Про трансплантацію....." забороняє купівлю-продаж людських органів, що як не можна більш переконливо свідчить про реальність подібних угод, створюючи при цьому новий набір "мотивів" для так званих навмисних вбивств. Неприйнятно скорочення життя однієї людини, у тому числі через відмову від життєпідтримуючих процедур, з метою продовження життя іншого.

Чи можлива оцінка трансплантологічної практики, і якою вона може бути в контексті православ'я? Так можлива, ми думаємо, що Православній Церкві ще належить визначитися в етичному плані щодо питання трансплантології. Це визначення, звичайно ж, повинно включати аналіз того, як відбувся і відбувається підмін добра злом, тобто як прагнення врятувати людське життя обертається приниженням іншого життя - нанесенням шкоди живому донору, використанням людських трупів в якості донорів, ставленням до пацієнта з діагнозом смерть мозку як сховища запасних органів і т. п.

Ці "явища" говорять про те, що навіть така фундаментальна мета, як порятунок людського життя, вимагає дотримання багатьох умов, серед яких дотримання свободи і добровільності, тобто цінностей, які становлять суть самопожертви. У православній етичній традиції ніколи не йшлося про те, що не можна жертвувати собою в ім'я порятунку життя людини. Навпаки, «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Сама жертовна смерть Спасителя є свідченням етичної цінності самопожертви. Але самопожертву як свідому і добровільну дію людини виключає вплив і насильство. Певним видом морального "насильства", з нашої точки зору, може стати перетворення людської здатності до жертовності в норму або правило, або новий критерій гуманності.

Практика трансплантації органів вийшла сьогодні з вузько експериментальних рамок на рівень звичайної медичної галузі. Знайти, зрозуміти і прийняти міру співтворчості Бога і людини в порятунку Життя - це дійсно непросте завдання розумного ставлення до етичних проблем трансплантації. Але шлях розуму, і особливо морального розуму, не виключає, а навпаки, припускає і заборони, і самообмеження. Для релігійної моральної філософії очевидно, що все розумне має свої межі, безмежні тільки дурість і божевілля.

          Фетальна терапія

Безумовно Церква вважає неприпустимим вживання методів так званої фетальної терапії, в основі якої лежать вилучення і використання тканин і органів людських зародків. Незважаючи на протести та заяви церков і релігійних організацій, Законом передбачено використання фетальних матеріалів - «анатомічні матеріали мертвої людини».

Церква нагадує, що в основі фетальної терапії лежить вилучення і використання тканин людських ембріонів і плодів (лат. — fetus), життя яких штучно переривається на різних термінах, найчастіше 15-20 тижнів.

Фетальні - зародкові - тканини вводять в організм людей, які страждають різними захворюваннями, а також в цілях «омолодження» старіючого організму, і навіть використовують у виробництві косметичних засобів. З наукової точки зору, фетальна терапія представляється спірним методом лікування, ефективність якого не можна вважати доведеною, а негативні побічні дії остаточно виявленими. Методи фетальної терапії вимагають використання тканин насильно вбитої людської істоти. Подібна практика сприяє поширенню та комерціалізації абортів, у тому числі так званих «абортів за соціальними показаннями», що проводяться на терміні вагітності до 22 тижнів, дозволених в Україні.

Засуджуючи аборт як смертний гріх, Рада з біомедичної етики висловлює переконання, що він не може бути виправданий і в тому разі, якщо від знищення зачатого людського життя хтось інший, можливо, буде отримувати користь для здоров'я. Саме існування даного виду «лікування» свідчить про глибоку духовну пошкодженість, моральну деградацію суспільства, що відвернулося від Бога. Ми вважаємо, що застосування фетальної терапії є тяжким гріхом як для тих, хто її проводить (лікарі і пацієнти), так і для матерів, які погоджуються на використання своїх дітей у цій процедурі. Церква, вивчаючи питання біомедичної етики, наполягає на законодавчій забороні фетальної терапії.

Церква нагадує, попереджає про те, що Фетальна терапія, заснована на знищенні ембріонів, є спробою затвердити перемогу смерті над людиною. І тільки наближення до Бога буде наближати нас до перемоги над смертю і вічного життя, в іншому ж випадку смерть може перемогти життя!

За документами та матеріалами

Церковної ради з питань біоетики

 5 липня 2018 року